Пошук по сайту

Література  лекції  Курсова робота  Рефераты  

Деметра і Персефона - Уроки світової літератури

Уроки світової літератури





Сторінка6/136
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   136
Деметра і Персефона

З давніх-давен шанували смертні люди Деметру — богиню родючості, сестру всемогутнього Зевса. Це вона навчила людей обробляти землю, користатися її дарами, вона щедро давала людям достаток і мир. Як і інші безсмертні, Деметра жила на захмарнім Олімпі, але більше любила ходити по землі. Висока, ясночола, у вінку із золотого колосся й червоних маків, встигала вона скрізь, пильнуючи, чи добре вродило у полі, чи гарно ліс зеленіє і чи соковита трава на пасовиськах.

Деметра часто брала із собою юну дочку Персефону, чи, як звала її змалечку, Кору. Дівчина гралася на зелених луках та милувалася квітами і сама була наче пуп’янок, що от-от пишно розквітне.

Якось прибули вони обидві на острів Трінакрію, де височіє гора Етна і час від часу палахкотить вогнем: адже під тим островом лежить стоголове чудовисько Тіфон, що насмілилось було змагатись із самим Зевсом, а тепер, тяжко покаране Громовержцем, знай силується вирватися з-під кам’яного, полону. Тоді стугонить вся земля і з Етни летить угору каміння, а полум’я з Тіфонових пащ сягає високого неба. Земля стогне, двигтить, здається, ще трохи — й розколеться навпіл.

Той жахливий гуркіт і стугін якось докотився далекою луною аж до підземного царства тіней, де завжди панує мертва тиша. Занепокоївся володар того царства, похмурий Аїд. Став він у свою золоту колісницю і погнав чорних коней нагору, хоч як не терпів яскравого сонця.

Швидко об’їздив Аїд гори й долини, придивляючись, чи не розкололася де земля, чи не проникло ясне денне сяйво в його мертве царство.

Побачила його згори богиня кохання Афродіта і лукаво всміхнулася.

— Мій синку,— мовила вона до Ерота, що, згорнувши золоті крильцята, тулився їй до ніг.— Усі смертні і навіть безсмертні підвладні мені, богині кохання, але вічні боги почали про це забувати і вже не так, як колись, шанують нас із тобою. А ми доведемо свою владу — ти ж, хлопчику любий, моя оборона і поміч. Бачиш он страшного Аїда на чорних конях? Ну ж бо поціль своєю гострою стрілою йому в саме серце. Хай і він відчує могутню владу кохання.

Весело засміявся бешкетник Ерот з такої витівки матері-красуні, вибрав із свого сагайдака найгострішу стрілу і малими руками, наче граючись, натяг тятиву та й стрелив.

А похмурий Аїд і не зауважив, як щось його ніби вжалило в серце. Він задивився на дівчину, майже дитину, що рвала в лузі квіти і сама була наче квітка. Ще дужче защеміло Аїдові серце, і тоді він уперше відчув, що є на світі кохання.

Юна Кора гралася зі своїми подругами, безжурними німфами, й опинилася далеко від матері. Веселі німфи повели її в Нісейську долину, де завжди панує весна. Там, серед гаю, сяяло чисте плесо глибокого озера, де попід берегом тихо плавали білі лебеді, ховаючись у затінку дерев, що зеленим вінком стали довкола.

А далі ясніла поляна, всіяна барвистими квітами. Дівчата побігли туди, стали гратись і плести вінки. Кора нарвала квітів уже повний кошик і тепер клала їх просто собі в пелену.

Німфи вже посплітали вінки і полягали спочити, а Персефона ніяк не могла натішитись, бо що далі бігла, то яскравіші ставали квіти. Зненацька далеко попереду запломеніла якась незнана квітка. Велика китиця ясно-червоних суцвіть вабила зір, блискуче листя сяяло проти сонця і ледь-ледь тремтіло. У захваті схилилася юна Кора над вогнистою квіткою, що пахла солодко й дивно. Довго милувалася нею дівчина і вже хотіла зірвати, але цупке стебло не ламалося. Тоді Кора вирвала квітку з корінням.

Тієї ж миті щось загуло під ногами, земля розступилась і знизу вискочив четверик чорних, мов ніч, коней. Вони мчали золоту колісницю, а на ній стояв убраний у чорне сам Аїд, володар підземного царства.

Дужими руками схопив Аїд Персефону, і розсипалися всі її квіти. Дівчина відчайдушно пручалася, та похмурий бог силоміць посадив її в золоту колісницю, тоді вйокнув на коні й змахнув багряно-чорним батогом.

Схарапуджені коні шалено помчали, аж із ніздрів у них виривалося полум’я, а страшний Аїд гнав їх дужче й дужче.

Даремно рвалася нажахана Персефона з Аїдових обіймів, коси в неї розтріпалися, легенький одяг подерся.

— Мамо, мамо, рятуй мене! — гукала вона щосили.

Та ніхто не чув її — мати була далеко, а німфи, награвшись, поснули на квітучій поляні. Чула тільки маленька річкова наяда Кіана і сміливо кинулася чорним коням навперейми, розливши по долині свої хвилі. Та Аїдові коні одним скоком перелетіли річечку, а потім ураз наче в землю запались. Тільки востаннє пролунав розпачливий зойк Персе-фони, і гори відгукнулись моторошним громом. Той грім почула нарешті мати Деметра. Стислося їй серце від лихого передчуття, мерщій кинулася вона туди, де зоставила з німфами свою любу Кору. Смертна жінка довго б долала гори, ліси та озеро, а богиня опинилася в Нісейській долині за мить.

Ось і німфи, всі солодко сплять серед квітів, а Кори поміж ними немає. Стривожена Деметра заходилася їх будити, але жодна не знала, де ділася дівчина. Могла б сказати про це маленька Кіана, та вона втратила силу, бо посміла змагатися з богом підземного царства. Гірко плакала Кіана, а мовити слово не мала снаги.

На землю спадав вечір, високо в небі заясніли зорі. Та ні вечірня Геспер, ані вранішня Еос нічим не могли потішити засмучену матір — вони нічого не бачили. Тоді Деметра виламала дві великі соснові гілки, запалила їх над вогнедишною Етною і з тими смолоскипами, що незгасно горіли, пішла шукати дочку.

Деметра не пила і не їла, не омивала водою з чистих джерел своєї нетлінної шкіри і ясних колись очей. Темно-синій хітон у неї подерся, червоні маки зів’яли, золоте колосся погубилося, а довгі коси взялися памороззю-сивиною.

Тепер ніхто не міг би впізнати величну богиню в цій старій зажуреній жінці, що день і ніч блукала, шукаючи дочку. Вона не цуралася людей, сама заходила в села і розпитувала: може, хто бачив, може, хто чув? Та дарма! Схиливши голову в невимовній зажурі, вона йшла все далі й далі. Тільки раз скорботна мати, пригнічена, змучена тяжким горем, присіла трохи спочити на скелі, і відтоді та скеля зветься Скорботною.

Якось стара селянка, зласкавившись над нещасною матір’ю, подала їй миску з вівсяною юшкою, і Деметра, що колись пила тільки небесний нектар, жадібно припала вустами до миски. Та раптом почула, як сільський хлопчина Аскалаб, що стояв поблизу, глузливо кинув:

— Ото ненажера!

Спаленіла могутня богиня з образи і хлюпнула з миски вівсяною юшкою на хлопця. Враз він увесь узявся плямами, руки йому поробилися лапами, хлопець став меншати, меншати і в усіх на очах ящіркою гулькнув у траву.

Збагнули селяни, що перед ними не проста жінка, а, видно, богиня, та Деметра вже йшла, не оглядаючись, далі.

Так блукала вона дев’ять днів і дев’ять ночей, а коли вдесяте зійшла на небо рожевоперста Еос, ведучи за собою ясний день для безсмертних і смертних, Деметра зустріла богиню Гекату, що зналася на чаклунстві й ворожбі. Смертні боялись страшної богині, що насилала на них тяжкі сни й непереборний жах. Але Деметра зраділа: може, Геката щось знає про її юну Кору?

— Ні, велика богине Деметро, не бачила я твоєї дочки. Правда, днів десять тому я здалеку чула розпачливий зойк, якась дівчина кликала свою матір, та раптом замовкла.

— Це вона, це моя бідна дитина! Хтось викрав її, а хто? Чи смертний, чи бог, а чи лютий дракон? О, де моя Кора?!

— Заспокойся, Деметро, ходімо до Геліоса. Той, певне, зарадить тобі, адже він усе бачить з високого неба.

І обидві богині подалися до краю землі, де саме виїздив на своїй осяйній колісниці Геліос-Сонце. Деметра звела руки вгору і стала благати, наче проста смертна:

— О Геліосе, найясніший з богів! Зглянься на мене, на нещасну матір, що втратила доньку. Ти один можеш сказати, хто її викрав і де пильно сховав. Адже з високого неба ти бачиш усю широку землю і море безкрає.

Відказав на те Геліос шанобливо:

— О велика богине Деметро! Я вельми тебе поважаю, тож охоче все розповім. Справді, я бачив, як юна Персефона рвала квіти в Нісейській долині, та раптом схопив її могутній Аїд і умчав на своїх чорних конях. Тільки ти не журися, поважна Деметро, і гнівом не ятри собі серця. Хіба володар підземного царства не гідний бути тобі зятем? Та і вчинив це він, певне, з волі самого Зевса.

По тих словах Геліос узяв віжки, і вогненно-сліпучі коні полетіли, наче легкокрилі птахи. А Деметру пойняв нестримний гнів. Подумати тільки, її дочку викрадено з Зевсової волі! Кора так любить сонце і квіти, то щоб вона вічно жила в підземному царстві, де страшний морок і де тільки тіні померлих блукають?!

Розгнівана Деметра не схотіла вертати на захмарний Олімп до безжурних богів, що не знають жодного горя. В подобі простої смертної жінки, у чорному вбранні ходила Деметра з краю в край, тяжко сумуючи за дочкою, і разом із нею тяжко сумувала вся природа.

Чорний, жахливий час настав для людей. Марно орали вони землю, марно кидали в неї зерно — воно не сходило, земля перестала родити і стояла суха, потріскана. Пов’яли квіти, пожовкли зелені луки, дерева сумно простягали до неба посохлі гілки, наче благали в богів милосердя. Все менше ставало води в річках, повисихали чисті джерела, життя на землі ніби завмерло. А Деметра, заглиблена в своє велике горе, нічого не помічала. І, мабуть, вимерло б тоді з голоду плем’я земнородних людей назавжди, якби не втрутився всевладний Зевс.

Він послав свою вісницю, райдужнокрилу Іріду, сказати Деметрі, щоб повернулася на високий Олімп. Барвистою райдугою сяйнула Іріда по небу, спустилася на землю і переказала Зевсову волю Деметрі, але та її наче й не чула. Тоді Зевс послав інших богинь, Муз і Харіт, щоб вони розважили Деметру та уласкавили багатими дарунками.

Але розгнівана Деметра згордувала дарами. Навіть не глянувши на них, вона суворо сказала:

— Я не підіймусь на Олімп доти, доки не повернеться моя люба донька. І доти зі мною сумуватиме вся неосяжна земля.

Довелося Зевсові послати меткого Гермеса до підземного царства, щоб умовив Аїда віддати полонянку.

І Гермес справді умовив похмурого бога, пояснивши йому, що нагорі все сохне, вмирає, земля перестала родити і людям уже несила приносити жертви богам.

Знехотя погодився Аїд віддати кохану, але він добре знав: якщо Персефона з’їсть тут, у його царстві, бодай дрібку чогось, то вже не зможе піти звідси навіки. І підступний Аїд звелів покласти біля неї великий стиглий гранат. Змучена Персефона справді нічого досі не їла в підземному царстві. А коли побачила чудовий гранат, не стрималась, трохи його надкусила і з’їла кілька зернин.

Раптом вона почула голоси, що дивно, незвично лунали серед мертвої тиші. То йшли Гермес із Аїдом до неї. Зраділа Персефона Зевсовому посланцю і заспішила на землю. За знаком похмурого Аїда слуги підвели чорних коней із колісницею, та один із прислужників, Аскалаф на ім’я, раптом зухвало посміхнувся і мовив:

— Персефона не зостанеться на землі, я ж бо сам бачив, як вона скуштувала нашої їжі — кілька гранатових зернин!

Аїд зловтішно всміхнувся, а вражена Персефона так глянула на прислужника, що той аж закляк. Був то погляд не скривдженої дитини, а владарки підземного світу, страшний, нищівний погляд, і від нього Аскалафове тіло раптом укрилося пір’ям, руки перетворились на крила, на ногах повиростали кігті, на обличчі з’явився дзьоб, очі поробилися круглі, великі, вуха ж — зовсім маленькі. Так Аскалаф обернувся на лиховісного нічного птаха — сича.

Персефона тим часом стала на золоту колісницю, Гермес схопив віжки, і вітроногі коні помчали туди, де панує сонце й життя.

Як же зраділа вся природа появі Деметриної дочки! Кора йшла до матері, а земля стелила їй під ноги зелений килим із барвистими квітами. Весело заспівали птахи, знову задзвеніли гірські ручаї, зазеленіли поля.

Велика була радість Деметри, що нарешті обняла свою дочку, велика, та недовга. Дізналася богиня про гранатові зернини, що їх з’їла в підземному царстві Персефона, жахнулась і крикнула в гніві й розпачі:

— Чуєш мене, рідний брате, всемогутній Зевсе? Знаю я, що ти не можеш порушувати закони царства мертвих, але врятуй мою Кору! Вона так любить сонце, і квіти, і співучих птахів, то як же їй жити без них? А як мені жити без неї?

Почув ту розпачливу мову Зевс Громовержець і замислився: не міг він порушити законів підземного царства, але жаль було йому Персефони, та й перед Деметрою почувався винним — дозволив-бо Аїдові викрасти її юну дочку. Тож тепер треба їх усіх примирити, негоже безсмертним сваритись. І мудрий Зевс розсудив так: дві третини року Персефона буде з матір’ю, а третину — в царстві тіней. Так воно й сталось.

Третину року владарює Персефона в підземному царстві, велично сидить на троні обіч свого могутнього чоловіка Аїда. А на землі в цей час сумує за дочкою Деметра, і з нею сумує вся мати-земля. Поля тоді чорні, як чорне вбрання у Деметри, не чути птахів, тільки холодний вітер гуде, ніби плаче. Та от повертається Персефона, земля прокидається від зимового сну, ласкаво сяє весняне сонце, і все навкруги розцвітає.

Так триває і досі.

Дедал і Ікар

Колись, за сивої давнини, в Афінах жив великий митець, різьбяр і будівничий Дедал, нащадок царського роду.

Учнем Дедала став його небіж Талос, ще підліток, але такий тямущий і здібний, що сам Дедал чудувався, як швидко хлопець од нього все переймає і сам уже створює дивовижні речі.

Одного разу, гуляючи з Дедалом Акрополем, Талос спіткнувся і впав з висоти. У його смерті афіняни звинуватили Дедала, мовляв, той із заздрощів надумав позбутися свого учня і сам зіштовхнув його вниз. І афінський люд засудив митця до вигнання.

Кинув Дедал напризволяще свою майстерню і недовершену роботу, сів на корабель, довго плив і нарешті дістався до острова Крит. Царював там Мінос, чоловік розумний і владний. Він щиро зрадів Дедалові, бо слава митця давно вже досягла критських берегів.

Цар Мінос одразу запросив до себе Дедала, загадав йому багато роботи, був щедрий і спершу навіть ласкавий. Він одружив Дедала з гарною критянкою, і та народила афінянинові сина Ікара. Та митець тяжко сумував за батьківщиною і почувався на Криті рабом.

Минали роки, а Дедал ніяк не міг забути далекої батьківщини. Дружина його померла, і тоді він надумав будь-що дістатись із сином до Афін. Митець знав, що Мінос ніколи його не відпустить і що ніхто, боячись царського гніву, не допоможе йому втекти, а варта впіймає і приведе назад до палацу.

Якось сидів Дедал на березі моря, журно дивився на білих чайок, що кружляли над хвилями, і раптом йому сяйнула смілива думка: «Нехай Мінос закрив мені путь через море, нехай він усім володіє — і водою, і землею, але небо — не його володіння, небо вільне! Треба навчитись літати в птахів!»

Тепер увесь вільний час Дедал робив із пташиного пір’я великі крила. Насамперед він ладнав одну до одної малесенькі пір’їни, а тоді брав довші й довші. Потім міцно стягував їх мотузком, клеїв воском і вигинав, щоб були як у справжнього птаха. Нарешті крила були готові, великі — Дедалові, трохи менші — Ікару. Митець прикріпив свої до спини й до рук, змахнув ними і легко знявся в повітря. Покруживши, він опустився на землю і став повчати Ікара: — Не можна підійматися дуже високо, синку, бо це там палюче, воно розтопить віск — і пір’я розлетиться. А низько над морем теж не лети, щоб хвилі не замочили тобі крил. Треба триматися середини, запам’ятай це, Ікаре, тільки середини. Будь слухняний, не шукай власної дороги, а лети просто за мною.

Він навчив його літати. А наступного дня, щойно ясне сонце виринуло з далеких глибин океану, вони знялись у безхмарну блакить.

Ікар спершу слухняно летів за батьком. Почуття лету, дивовижне, незнане, сповнило його душу неймовірною радістю. У захваті Ікар забув за батькову засторогу й полинув вище, ще вище, аж до золотого сонця. Зненацька хлопець відчув, що крила вже не так міцно тримають його, як спершу. Пекуче сонячне проміння розтопило віск, пір’я посипалося додолу, і марно тепер юнак махав уже безкрилими руками.

— Батьку, батьку, я гину! — відчайдушно крикнув Ікар і зник серед зелених морських хвиль.

Не чув того крику Дедал, та, ще раз озирнувшись, не побачив за собою Ікара. Розпачливо кружляв він у повітрі, гукаючи сина, а тоді примітив на хвилях розкидане пір’я. Нещасний батько все зрозумів і мало не збожеволів з горя, та мусив летіти далі, до найближчого берега.

То був чималий острів. Довго блукав по ньому Дедал, поки хвилі прибили до берега юнакове тіло. Убитий горем Дедал поховав тут сина, і відтоді той острів зветься Ікарія, а море довкола люди і досі звуть Ікарійським. І цікаво, що втіленням одвічної мрії людства про крила став не розумний, розважний Дедал, знаменитий винахідник, митець, а неслухняний, завзятий хлопець Ікар, який перший відчув радість вільного лету і віддав за це власне життя.

(Переказ Катерини Гловацької)

Давньоіндійська міфологія

В індуїстській міфології є кілька різних оповідей про створення світу. Індійська міфологія мала кілька систем, найдавніша з них — ведійська; потім її змінила індуїстська; пізніше на північному сході Індії з’явилося нове релігійне вчення — буддизм, що лягло в основу буддійської міфології. Індійський пантеон налічує 33 боги, але всього богів до 33 тисяч.

Брахма, Вішну і Шива — це три головні індійські боги. Вони створюють триєдність, мають три голови і три обличчя. Брахма — творець Всесвіту, Вішну — зберігає порядок і відновлює зруйноване. Він має чотири руки. Шива — руйнує все, що віджило свій вік. Це завжди спокійний, юний прекрасний бог.

Сарасваті — богиня знань, усіх мистецтв і наук, дружина Брахми. Вона — символ краси і гармонії.

Парваті (Калі) — дружина Шиви, богиня ночі, світу, матерії. Має чотири руки.

Лакшмі — богиня достатку, кохання і краси, дружина Вішну. Друге її ім’я Шрі. Вона може перевтілюватися у різні прекрасні образи.

Богам в індійській міфології протиставлені асури (демони).

Один із індійських міфів розповідає, що Всесвіт виник з тіла першої людини, Пуруші. Боги вирішили принести його в жертву і розтяли на частини. Вуста (губи) Пуруші були використані для створення жерців-брахманів, руки — воїнів-кшатріїв, стегна — землеробів-вайшів, ноги — рабів-шудр.

Не пропав дарма і мозок Пуруші, він став місяцем, а око — сонцем. Подих його став вітром, а рот — вогнем.

Довго після цього земля не знала, що таке смерть, бо люди жили вічно. Згодом їй стало тяжко, і вона попросила Брахму полегшити її долю. Спочатку Брахма палив усе живе вогнем, але за людей і звірів заступився Шива. Тоді Брахма подумав і вирішив діяти більш розбірливо. Із свого тіла він випустив жінку з вінком із лотосу на голові, одягнену в темно-червоне плаття.

— Смерте, іди до людей і звірів, іди до всього, що має життя. Тепер ти будеш у світі, щоб він не переповнювався.

Заплакала Смерть, бо надто сумна доля чекала на неї, але пішла й живе тепер серед людей.

Творення

Міф «Творення» знайомить нас з уявленнями давніх індійців про створення Всесвіту і походження життя на землі, з їхніми уявленнями про час і простір. Згідно з цією оповіддю, спочатку не було нічого — ні сонця, ні місяця, ні зірок. Був тільки один безмежний океан. Потім його води породили вогонь, а великою силою тепла в них зародилося Золоте Яйце, яке плавало в безмежних водах стільки, скільки триває один рік. Після закінчення цього часу із Золотого Яйця виник Прабатько Брахма (Брахма — бог-творець, поряд із Вішну-зберігачем та Шивою-руйнівником складає класичну індійську тріаду.) Брахма створив небо і землю, помістив між ними повітряний простір, затвердив землю серед вод, створив країни світла і поклав початок часу. Але Брахмі було занадто самотньо, а «самотня людина не знає радості», навіть боятися самотній людині нема кого, тому що «страх може бути лише перед кимось іншим». І Брахма створив потомство. А потім від його синів з’явилися боги, демони, люди, птахи і тварини, велетні й чудовиська. Вони населили небеса, землю, підводний і підземний світ.

Про створення людей

Коли у матері богів Адіті народився восьмий син, вона назвала його Вівасват. Він не був схожий на інших богів, адже в нього не було ні рук, ні ніг, він був гладким з усіх боків, а його зріст дорівнював його товщині. Старші брати вирішили переробити його, відсікли все зайве, і так виник прабатько людей. Він став богом сонця, і як бог сонця він зветься Сур’я. Старші діти Вівасвата народилися смертними. Його син Яма був першою людиною на землі, що померла. Він відкрив смертним шлях у потойбічний світ. Бог Сур’я зробив його володарем царства мертвих і царем справедливості. У його царство стежкою, прокладеною ним самим, йдуть із землі душі тих, хто помирає. Ману ж, брат Ями, єдиний зі смертних, який урятувався під час Великого потопу,— від нього і пішли усі люди.

Про чергування дня і ночі

Жили брат Яма і сестра Ямі. Раптом Яма помер, і дівчина почала плакати. Вона плакала постійно й невгамовно. Боги питали в неї: «Чому ти так довго плачеш?». А я мі відповідала їм: «Як же мені не плакати, коли мій брат помер лише сьогодні?». Адже чергування дня і ночі тоді ще не було, і скільки б

часу не минуло, все одно це було «сьогодні». Тоді боги придумали ніч, яка приходила на зміну дню. І нарешті Ямі заспокоїлася, бо її брат помер не «сьогодні», а «вчора», «позавчора», «позапозавчора» тощо. Одне слово — давно. Відтоді й кажуть: «Чергування дня і ночі приносить забуття горю» або «Час — найкращий лікар».

Про золоті часи

Ця оповідь була створена аріями ще до їхнього вторгнення до Індії, коли вони вели кочовий спосіб життя і займалися скотарством. Серед них не було майнової нерівності й суспільного розшарування. Нащадки кочівників зберегли у фольклорних творах спогади про ті часи, назвавши їх золотими.

Оповідь «Про золоті часи» складається лише з двох абзаців. Але в них висловлено основне народне прагнення: рівність усіх людей незалежно від майнової, кастової, мовної різниці.

Про потоп

Давньоіндійські легенди про всесвітній потоп слід шукати не у Ведах, а в більш пізній санскритській літературі. Існує декілька версій цього міфу; між ними немає суттєвої різниці, найдавніший із них (записаний до VI ст. до н. е.) такий.

Одного ранку для Ману, праотця людського роду та першого царя земного, принесли, як завжди, воду для обмивання. Коли він умивав обличчя, до рук йому потрапила риба. Риба промовила до нього: «Вирости мене, а я врятую тобі життя!». Ману був здивований і поцікавився, що ж загрожує йому. «Всесвітній потоп, який знищить усе живе на Землі. Від нього я тебе врятую». Спочатку Ману тримав рибу в глечику, потім — у колодязі, виритому власноруч, а потім риба виросла і з колодязя й Ману відпустив її в море, оскільки їй більше не було чого боятися. Рибу звали Матсья. Це була одна з аватар Вішну, найперша його аватара. У названий рибою рік Ману збудував ковчег, на який зійшов і врятувався від потопу. Вішну, знову у вигляді риби, підплив до ковчега й допоміг Ману дістатися великої гори, на яку він зійшов і на якій перебував, аж поки вода не спала. Він вів благочестиве життя, приносив жертви богам; із одного свого жертвоприношення створив він жінку, через яку породив увесь рід людський, який живе і дотепер.

Золоте яйце

Спочатку не було нічого: ані сонця, ані місяця, ані зірок. З темряви первісного Хаосу, який наче спав глибоким сном, першою виникла вода. З цієї води постав вогонь. Од великої сили тепла, що дав той вогонь, зародилося Золоте Яйце. І плавало те Яйце у водах безкрайого та бездонного океану цілий рік. Нарешті одного разу воно розкололося. Із нього вийшов бог Праджапаті (Прабатько Брахма). Він розбив Яйце, і воно розколов на дві половини. Верхня стала Небом, нижня — Землею, а між ними Брахма розмістив повітряний простір. І утвердив він землю серед вод.

Так було створено світ.

Спочатку в Брахми з’явилося шестеро синів. Він породив їх силою своєї думки. А от сьомий син, Дакша, вийшов з великого пальця на правій нозі Брахми. З пальця на лівій нозі у Брахми народилася донька на ім’я Віріні. Дакша і Віріні побралися і мали багато-багато дітей.

Їхня найстарша донька, Діті, стала матір’ю грізних демонів. Друга донька, Дану, породила могутніх велетнів. Третя — Адіті — народила дванадцятеро світлих синів — великих богів. Серед них наймогутнішими були бог океану Варуна, бог грози та грому Індра, бог сонця Вівасват.

Та найславетнішим серед них став наймолодший син Адіті — Вішну, хранитель світу.

З давніх-давен сини Діті й Дану — їх називають асурами — були ворогами богів, синів Адіті. І боротьба між асурами та богами за владу над Усесвітом тривала багато століть, і не було їй кінця.

Вішну бачить світ уві сні

А що, коли світ з’явився зі сну? Інший міф розповідає, що Вішну спав, лежачи на гігантському змії Ананті, який плавав по світовому океану, а його дружина Шрі тим часом масажувала йому ступні ніг. Уві сні Вішну привидівся світ, який буде створений. Прокинувшись, він із подивом побачив, що з його пупка виріс лотос. Коли квітка лотоса розтулила пелюстки, з неї вийшов Брахма. Брахма став батьком усіх народжуваних істот. Їхньою матір’ю стала богиня родючості Сарасваті. Брахма створює світ наново кожні 4 320 000 000 років!

(Переказ О. Бондарук)

Давньоєгипетська міфологія

Єгипетські міфи про початок світу не є єдиною цілісною розповіддю. Одні й ті самі міфологічні події зображуються по-різному. І боги виступають у різному вигляді. Цікаво, що при безлічі космогонічних сюжетів, які пояснюють створення світу, надзвичайно мало уваги приділяється створенню людини. Давні єгиптяни вважали, що боги створили світ для людей. Вони обмежувалися переконанням, що людина зобов’язана своїм існуванням богам, які чекають від неї вдячності за це. Це розуміється дуже просто: людина повинна вклонятися богам, будувати й утримувати храми та регулярно здійснювати жертвоприношення.

Жерці Геліополя створили свою версію виникнення світу, оголосивши його творцем бога сонця Ра, ототожнюваного з іншими богами — творцями Атумом і Хепрою («Атум» — «Досконалий», «Хепра» — «Той, хто виникає» або «Той, хто призводить до виникнення»). Атума зазвичай зображували у вигляді людини, Хепру у вигляді скарабея, а це означає, що його культ виник у той час, коли Богам надавали вигляд тварин. Як уособлення висхідного Сонця, він був тотожний Атуму — сонцю, що заходить, і Ра — сонцю, що світить удень. Вигляд скарабея, що йому надається, був пов’язаний із переконанням, що цей жук здатен відтворюватися сам по собі, звідси його божа творча сила. А вигляд скарабея, що штовхає свою кулю, вказав єгиптянам образ бога, що зміщує сонце на небі.

Міф про створення світу Атумом, Ра і Хепрою відтворений у «Текстах пірамід». Згідно із ними, Ра-Атум-Хепра створив себе сам, виникнувши з хаосу. Нун, або Першоокеан, зображався зазвичай як неозорий предвічний водний простір. Атум, що з’явився з нього, не знайшов місця, на якому йому можна було б утриматися. Тому він у першу чергу створив пагорб Бен-Бен. Стоячи на цьому острівці твердого ґрунту, Ра-Атум-Хепра розпочав створення інших космічних богів. Оскільки він був один, богів йому довелося народити самому. Так були створені земля і правлячі нею божества — Шу (Повітря) і Тефнут (Волога). Від них пішли Геб (Земля) і Нут (Небо). Вони у свою чергу породили двох богів і двох богинь: Осіріса, Сета, Ісіду і Нефтиду. Так виникла Велика Дев’ятка богів — Геліопольська Еннеада. Ця версія створення світу не була єдиною за єгипетською міфологією. За одним із міфів, творцем людей був, наприклад, гончар — бог Хнум, що представлявся у вигляді барана, який створив їх із глини.

У Мемфісі (це найбільший політичний і релігійний центр Давнього Єгипту, одна із столиць) включили у свій міф про створення світу багатьох богів, що належали різним релігійним центрам, і підпорядкували їх Пта як творцеві всього: світ і боги створені виключно думкою та словом.

Іноді небесне склепіння мало вигляд корови з тілом, укритим зірками, але існували ще вірування, згідно з якими небо — це водна поверхня, небесний Ніл, за яким вдень сонце обтікає землю.

Під землею теж є Ніл. По ньому сонце, спустившись за горизонт, пливе вночі. Ніл, що протікає по землі, втілювався в образі бога Хапі, який сприяв врожаю своїми благодійними розливами. Сам Ніл також мав добрі та злі божества в образі тварин: крокодилів, гіпопотамів, жаб, скорпіонів, змій і т. п. Родючістю полів відала богиня — володарка засіків і комор Рененутет, яку вшанували в образі змії, що з’являється на полях під час жнив, спостерігаючи за ретельністю збирання врожаю. Врожай винограду залежав від бога виноградної лози Шаї.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   136

Схожі:

Уроки світової літератури
Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 6 клас : cd-rom : [Текст] / укл. В. В. Паращич. — Х. Вид група «Основа»,...

У процесі викладання світової літератури
Комп’ютерні технології – потреба часу. Медіадидактика на уроках світової літератури

Методична розробка уроку світової літератури. Тема
Світлана Хомич, викладач світової літератури Володимир-Волинського вищого професійного училища

На уроках світової літератури засобами інтерактивних технологій навчання
Головіна Неля Григорівна, вчитель світової літератури Михайлівської середньої загальноосвітньої школи Синельниківського району

Позакласний захід «Поэзия мелодия сердца» ст. 29 Обмін досвідом «Особливості...
Формування гуманістичної спрямованості духовно багатої особистості школяра на уроках світової літератури

Програми факультативних курсів із світової літератури для 5-7 класів Укладачі
...

Програма факультативного курсу із світової літератури «Літературний дивосвіт» (5 клас)
Читання вершинних творів світової літератури та знайомство з їх театральними та кінематографічними інтерпретаціями справедливо усвідомлюється...

Конспект показового уроку зі світової літератури в 9 класі вчителя світової літератури
Мета: Розглянути епоху Просвітництва у культурному контексті; розкрити духовні цінності доби; ознайомити учнів з поняттями «просвітительський...

Семенченко Альбіна Олександрівна, вчитель російської мови І світової...
...

Методичні рекомендації щодо проведення державної підсумкової атестації...
Методичні рекомендації щодо проведення державної підсумкової атестації з української мови й літератури, світової літератури



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




l.ocvita.com.ua
Головна сторінка