Пошук по сайту

Література  лекції  Курсова робота  Рефераты  

Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації

І. В. Діяк Україна Росія





Сторінка7/30
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30
ІІІ

Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації.
Наступила чорна хмара, настала ще й сива,

Була Польща, була Польща, та стала Росія.

Т.Шевченко.
Ймовірно, немає в російській історії питання, висвітленого більш тенденційно і брехливо, ніж питання входження України до складу Росії. Протягом 300 років велике поле для різних фальсифікацій з цього приводу створювала дивна відсутність тексту україно-російського договору. У царській Росії панувала точка зору, що в 1654 р. Москва, пам’ятаючи про завдання “збирання руських земель”, розповсюдила свою владу на окрему територію, котра повстала проти Польщі. Зокрема, професор Імператорського Св. Володимира університету в Києві П.Богаєвський підкреслював:

“Московское государство, не признавая державности за восставшей частью Польши и рассматривая борьбу козаков как “междоусобие”, принимало новую территорию с ее населением в свой состав как часть своего государства, распространяя на нее свою московскую государственную власть”.1

Тобто Росія, керуючись святою ідеєю “восстановления политического и национального единства всей русской земли”, просто включила до свого складу частину цих територій, де внаслідок поразки Польщі від козаків начебто існував владний вакуум.

Після створення СРСР деякий час панувала негативна думка про події 1654 р., оскільки через них царський феодально-кріпосницький режим розповсюдився на Україну, де до того зусиллями козацтва кріпосництво було знищене. Але ця точка зору існувала лише у 20-х рр., поки Сталін не закріпився при владі на партійному олімпі. На потребу відновленню російсько-радянської експансії знову запанувала думка про збирання земель. А в 1954 р. рішенням КПРС для оцінки тих давніх подій вводився в обіг термін “возз’єднання”. Тепер виходило, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз’єднання і що саме це возз’єднання було основною метою розпочатої у 1648 р. Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Ось що говорилося з цього приводу в “Тезах до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)”, схвалених в ЦК КПУ:

“Рішення Переяславської ради було завершенням загальнонародної боротьби за возз’єднання України з Росією, виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу і знаменувало поворотний етап в його житті”.1

Відповідно діяльність Богдана Хмельницького підносилася за розуміння того, що порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом:

“Он сумел понять прогрессивные задачи времени, коренные национальные интересы украинского народа, его извечное стремление к воссоединению с Россией и последовательно боролся за осуществление чаяний украинского народа”.2

Насправді возз’єднання частин може мати місце, якщо раніше такі частини були єдиним цілим. А про яке “возз’єднання” може йтися, якщо Росія утворилася значно пізніше, ніж розпалася Київська Русь? Єдиною відмінністю радянського погляду на події 1654 р. від царського російського було те, що комуністична партія і радянські історики вже не вбачали для себе небезпеки в тому, щоб обережно визнати факт наявності в 1654 р. української державності. Також уже не відкидався факт наявності окремого українського народу.

Чи треба говорити, що такі зміни прямо відбивалися в поглядах на історичну постать гетьмана Богдана Хмельницького? Він перетворювався з героя на антигероя та навпаки. І зміни відбувалися не тільки у поглядах владної Москви. Не бракувало оцінок подіям 1654 р. та діяльності Богдана Хмельницького і серед українців. Зокрема, Тарас Шевченко писав про це так:

О, Богдане

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що колишучи співала


Про свою недолю,

Що співала чи ридала

Виглядала волю…

Ой, Богдане, Богданочку,

Як би була знала—

У колисці б придушила,

Під серцем приспала!

Степи мої запродані,

Жидові, Німоті,—

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Думається, Великий Кобзар, оцінюючи наслідки українських визвольних змагань XVII ст., не зовсім справедливий до самого Богдана Хмельницького. Так, боротьба закінчилася російським кріпацтвом, але дії гетьмана завжди спрямовувалися на здобуття Україною свободи. І це досить легко зрозуміти, якщо прослідкувати обставини, в яких вона опинилася під час Визвольної війни, а також рішення, котрі приймалися під їх впливом.
1. В боротьбі за українську державність.
Розпочинаючи повстання, Богдан Хмельницький мав враховувати той факт, що Річ Посполита у 1648 р. була найсильнішою державою Європи. Адже решта країн виснажили себе жорстокою Тридцятирічною війною. Для боротьби з таким противником козаки не мали достатніх сил. Тому-то й боролися не проти короля і Речі Посполитої, а проти магнатів і шляхти в Україні, вимагаючи автономії та захисту православної віри. Однак поляки не зважали на поразки і за будь-яку ціну намагалися повернути Україну до часів “золотого десятиліття” 1638-1647 рр., коли панування шляхти в наших землях було необмеженим.

Кожна кампанія завершувалася мирним договором, котрий навесні нового року скасовувався через поновлення бойових дій. На прикордонні бої взагалі ніколи не припинялися. Все це призводило до величезної напруги сил. Але Річ Посполита не мала проблем з військом, оскільки після закінчення у 1648 р. Тридцятирічної війни безліч ландскнехтів у розореній Європі раптом залишилися без “роботи”:

“Щоб вижити, найманці грабували мирне населення. А ті мешканці, чиї будинки було спалено, а сім’ї вирізано, в свою чергу, кидали все і теж подавалися в найманці. … Їхнє пересування диктувалося не стратегічними обставинами, а пошуками ще не сплюндрованих територій. Це був час, коли бойові дії, здавалося, повністю вийшли з-під контролю здорового глузду…”1

Тому війна на сході була для них подарунком долі. Щороку Річ Посполита збирала нові та нові сили, наймаючи цілі полки ландскнехтів. Так, лише в одній битві під Батогом 1652 р. козаки знищили одразу вісім німецьких найманих полків. У той же час сама Україна матеріально занепадала, бо чоловіче населення відволікалося від господарських робіт на безкінечну війну.

Зрештою, українська старшина зрозуміла, що спроби домовитися з поляками про якісь права України в складі Речі Посполитої марні, тому варто боротися за повну державну незалежність. Однак своїх сил не вистачало, а на яких союзників могли ми розраховувати у цій боротьбі?

* * *

Кримське ханство. Союз із Кримом на початку повстання, поза сумнівами, був великим дипломатичним успіхом Богдана Хмельницького. До складу української повстанської армії вперше включилася татарська кіннота. Як результат, вдалося нівелювати традиційну тактичну перевагу кінного польського війська над козаками, через що зазнавали поразки всі попередні повстання. Співвідношення сил змінилося на українську користь і призвело поляків до розгрому під Жовтими Водами та Корсунем. Можна прямо стверджувати, що без кримської кавалерії ці перемоги Богдана Хмельницького не сталися б. Адже поляки, довідавшись про татар, всіляко намагалися уникнути битви і відступити. Але кінні татарські загони стримували їх відступ, поки козацька піхота наздоганяла й громила польський табір.

Проте, кримський союзник виявився ненадійним і небезпечним. Чи передбачав це гетьман? Думається, не міг не передбачати, адже Кримське ханство, як будь-яка нормальна держава, переслідувала у цій війні власні цілі. Якими ж вони були?

За звичаєм двічі на рік кримські татари вирушали у грабіжницькі набіги. Іноді в них брала участь вся орда—до 80% татарського чоловічого населення. Однак поступово сусідні країни навчилися протистояти цим нападам, завдаючи татарам великих втрат. Запорізькі козаки не залишалися в боргу і охоче здійснювали напади на сам Крим. Походи на північ ставали дедалі небезпечнішими для татар. І от на цьому тлі взимку 1648 р. (а за деякими даними ще восени 1647 р.) кримський хан Іслам–Гірей ІІІ отримує від Богдана Хмельницького пропозицію про спільний виступ проти польських військ в Україні. Для хана це був подарунок долі: за допомогою самих українців розбити польсько-українські війська, котрі стояли на заваді його грабіжницьким нападам!

Однак ризик значний, тому хан відряджає до Богдана Хмельницького перекопських татар Тугай-бея, котрі складали хоча і найкращу, але не найбільшу частину кримського війська. З рештою своєї армії хан мав намір з’явитися в українських землях пізніше, коли Богдан Хмельницький і Тугай-бей розіб’ють польські війська, щоб скористатися плодами перемоги.

Саме так і сталося потім. Тугай-бей не жалів сил, аби повністю знищити розташовані в Україні польські війська у битвах під Жовтими Водами та Корсунем. Цікавий факт: під Жовтими Водами Хмельницький уже був готовий дозволити полякам відступити з оточення до Крилова в обмін на видачу артилерії та пороху. Але Тугай-бей, який мав наказ неодмінно знищити польські війська, а також дуже бажав пограбувати їх обоз, настояв на тому, щоб продовжувати бій. В урочищі Княжі Байраки справу було завершено. Тим часом сам хан з 87-тисячною ордою не надто поспішав до бою, а об’єднався з військами Богдана Хмельницького і Тугай-бея лише у Білій Церкві, де вони святкували свої перші перемоги. Далі Іслам-Гірей протягом тижня здійснив грабіжницький 100-150-кілометровий рейд на південний захід від Білої Церкви, і 11 червня 1648 р. повернув до Криму Чорним шляхом, обтяжений ясиром.

Справу зроблено! Прикордонні польсько-українські війська роз’єднані, поляки розбиті, Україна пограбована без зайвого ризику для татар. Святкування перемоги разом із мусульманським святом Шабан так затягнулося, що татари не встигли на чергову битву з поляками під Пилявцями. Богдану Хмельницькому довелося переодягнути на татарський кшталт 4000 козаків, вдаючи перед поляками присутність кримських військ у Пилявецькій битві.

Окремо слід сказати про Тугай-бея. До об’єднання своїх сил з Богданом Хмельницьким він, за словами самого хана, був найлютішим ворогом козаків.1 За згадкою турецького мандрівника і географа Евлії Челебі, у грудні 1643-січні 1644 р. Тугай-бей очолював великий грабіжницький напад на Україну. Однак коронний гетьман С.Конецьпольський відбив татар, а запорозькі козаки, переслідуючи їх відступ, добили рештки на Синіх Водах. Під татарською кіннотою проломилася крига, і всю річку загатило трупами.

Поразка підірвала становище Тугай-бея в Криму, і він на деякий час втратив свою посаду перекопського бея. Поновити посаду йому вдалося лише восени 1647 р.—тобто напередодні українського повстання. Ймовірно, він дуже витратився на традиційні для Туреччини та Криму хабарі візирам за призначення на посаду і бажав собі їх відшкодувати за рахунок грабунку. Не даремно ж Тугай-бей перед наданням допомоги Хмельницькому випросив для себе право на всіх польських полонених, аби брати з них викуп. Майбутнього українського гетьмана Івана Виговського, який під Жовтими Водами був офіцером польської армії, Хмельницькому довелося викупати у свого союзника. Надати Виговському волю просто так, через приязні стосунки з Хмельницьким, Тугай-бей не бажав.

У битвах під Жовтими Водами і Корсунем Тугай-бей проявив значні здібності полководця, за котрі, власне, хан завжди його цінував. Проте на тому етапі війни інтереси татар і українців співпадали—розгром польських військ в Україні. Надалі ці інтереси почали все більше розходитися.

У планах кримського хана зовсім не значилися остаточна перемога Хмельницького над поляками і окрема українська держава. Поява в українських землях замість поляків великої і боєздатної козацької армії ставила під сумнів можливість безкарно грабувати Україну, заради чого хан і втрутився у цю війну. Тому в інтересах Криму було максимальне продовження польсько-української війни, аби Хмельницький не перестав залежати від татарської допомоги. У цьому сенсі легко зрозуміти раптові для козаків замирення хана з поляками у вирішальних битвах, коли становище останніх перетворювалося на безвихідне.

“Нехай вони якомога довше воюють, поки ми будемо брати здобич”. Так чи приблизно так розмірковував Іслам–Гірей, будуючи стосунки Криму з Україною та поляками. Воювати по-справжньому і зазнавати справжніх втрат хан не бажав. Краще нехай вмирають невірні. Коли під Берестечком татари зазнали на собі всю міць наступу польської армії—вони втекли. Паніка була такою, що татари покинуло на полі бою своїх вбитих, чого за мусульманами, взагалі-то, не водиться. І мова йде не про звичайних бійців, а про великих командирів. Зокрема, поляки захопили труп султан-калги Крим-Гірея. Вважається, що саме тут загинув і Тугай-бей. Принаймні, його ім’я після Берестечка ніколи не згадувалося.

Українці спершу витримували польські атаки, однак втеча татар призвела до загальної поразки у битві під Берестечком. Звичайно, хан побажав звинуватити у поразці іншого (в даному випадку Богдана Хмельницького), ніж визнавати власні прорахунки. Та ще й заробив на поразці, витягнувши з українського гетьмана викуп за звільнення з рук татарського союзника. От і виходить: для кого визвольна війна, а для кого—бізнес. Тому не слід дивуватися, що служба татарських загонів за плату була характерною для “союзу” з Кримом. Аби союзники за звичкою не розорювали українські містечка, Хмельницький був змушений тримати при татарських загонах своїх старшин. Водночас поряд завжди пильнували козацькі полки, а заздалегідь попереджене населення знаходилося у стані воєнної готовності й береглося від несподіваного нападу.

В Україні важко переживали цю татарську присутність, але необхідність у союзниках примушувала терпіти. Як зауважує з цього приводу російський історик Ключевський, Богдан Хмельницький “не мог сладить с Польшей одними казацкими силами, а желательная внешняя помощь из Москвы не приходила, и он должен был держаться за крымского хана”.1 У розмові з венеціанським послом Віміною в 1650 р. Хмельницький відверто говорив про Іслам-Гірея, “що хоч він є йому братом і союзником, все-таки не може настільки довіряти йому, щоб залишати країну без охорони”.2

Постійне прагнення татар до грабунку було відоме полякам. Також вони помітили і небажання татар зайвий раз ризикувати на польсько-українській війні через неможливість широко грабувати в землях колишньої Речі Посполитої. На цьому і вирішила зіграти польська дипломатія, аби зруйнувати союз хана з гетьманом Богданом Хмельницьким. Наслідки не примусили себе чекати.

У листопаді 1652 р. до Чигирина прибули турецькі та кримські посланці, які разом із польським сенатором домагалися від українського гетьмана приєднання до спільного союзу проти Московського царства. Планувався великий грабіжницький похід Речі Посполитої та Кримського ханства в московські землі. У випадку відмови Хмельницького від участі у цій війні посланці погрожували польсько-татарським походом не проти Москви, а проти України. Під тиском таких обставин гетьман погодився на участь у поході, але відстрочив виступ на 10 місяців через великі втрати у попередніх боях.

Забігаючи наперед зазначимо, що загроза польсько-татарского союзу проти України не була порожнім звуком. Під час битви під Жванцем поляки заключили з ханом сепаратний мир, один з пунктів якого дозволяв брати ясир з українських земель. Тобто татари були готові напасти на свого колишнього союзника, котрого вони тепер вважали просто бунтівливим підданим Речі Посполитої. Тим більше, що сама Річ Посполита дозволила татарам грабувати українські землі.

Коли в 1654 р. польський наступ досягає Умані, татари вперше відверто переходять на польський бік. Кримський хан кинувся на Волинь і Полісся, пограбував багато міст і сіл, набрав ясир і повернувся до Криму. Обурений Хмельницький з козацьким військом і особистою охороною наздогнав біля Межигірського монастиря один з татарських загонів та повністю його знищив. Як свідчить літопис Величка, саме в цей час відбувся цілковитий розрив у колись приязнених відносинах Хмельницького з ханом.

Згодом – восени 1655 р. – україно-московська армія рушила на захід, відкинула поляків і облягла Львів. Українські частини з’явилися на Холмщині, а полк Данила Виговського навіть здобув Люблін. Рятуючи Річ Посполиту від остаточної поразки, татари вчиняють напад на Наддніпрянщину й примушують Богдана Хмельницького і Бутурліна перекинути свої війська на південь. Під Озірною татари завдають поразки союзникам, і Богдан Хмельницький змушений сплатити Іслам-Гірею викуп.

Золото—ось і вся ціна татарським союзникам. Подавши значну допомогу українському повстанню на його початку, надалі татари робили все можливе, аби затягнути війну. Будь-чия перемога була не в інтересах Кримського ханства. Приймаючи навесні 1652 р. доленосне для України рішення, гетьман Богдан Хмельницький, звичайно, розумів безперспективність союзу з Кримом. Оцінивши ситуацію, він мав шукати нового союзника.

* * *

Московське царство. Важкий вибір стояв перед Богданом Хмельницьким. З одного боку, поляки не відмовлялися від своїх зазіхань на Україну, а союз із Кримським ханством себе вичерпав. З іншого боку, як погодження на польсько-татарську пропозицію про похід у Московію, так і відмова від цього мали б фатальні наслідки для України. Крім того, потрібно було також враховувати складні відносини України з карпатськими князівствами. Трансільванія разом з Молдавією і Валахією утворювали ворожий до України блок, котрий наближався до Польщі. У боях з семигородським військом загинув син Хмельницького Тиміш.

Якби Хмельницький у 1652 р. відмовився від участі у війні з Росією, польсько-татарська армія, поза сумнівами, завдала б поразки Україні. Поляки отримали б втрачені території, перед тим спустошені татарами. Якби Хмельницький піддався на пропозицію поляків і татар та разом з ними виступив проти Росії, то загибель козацької держави також ставала безповоротною. Україна вже мала суцільний фронт на заході і півночі проти польсько-литовських військ. Небезпечна поведінка Криму відволікала значні сили на південь. А поява ще одного фронту на сході проти Московського царства перетворила б Україну на “трикутник смерті”.

Потребу уникнути такого небезпечного розвитку подій Україні диктував її власний досвід одночасної боротьби на кількох напрямах. У 1649 р. Богдан Хмельницький мусив боротися з військами короля Яна Казимира, котрі просувалися на Україну із заходу, з литовським військом Радзівіла, яке сунуло з півночі, та ще й з частинами Фірлея, блокованими у Збаражі. Десь мала статися катастрофа, бо неможливо бути однаково сильним на всіх напрямах. Литовці розбили корпус наказного гетьмана Кричевського, що мав прикривати Київ з півночі, а сам Кричевський помер від ран. Однак гетьман виграв час і зібрав усі сили проти Яна Казимира. Зборівська перемога тоді врятувала Україну.

Але ситуація 1653-1654 рр. була ще складнішою, бо йшлося вже про три окремих ворожих фронти. Аби відвернути найгірше, гетьман Богдан Хмельницький знайшов, як йому здавалося, вдалий вихід. По від’їзду польських і татарських представників з Чигирина він невідкладно повідомив московського царя Олексія Михайловича про небезпеку, зауваживши, що за існуючих обставин Україна не зможе утриматися від участі у війні проти Росії. Натомість Хмельницький порадив царю випередити Річ Посполиту і спрямувати свої армії в Білорусію та Литву. Зі свого боку козацька армія надала б росіянам необхідну допомогу.

Задум гетьмана був блискучим: втягнути Росію до війни на українському боці! Кримський хан протягом війни часто змінював свої вподобання, і на нього не можна було розраховувати. Однак Московське царство мало давні рахунки з поляками, і ця спільність інтересів закладала міцний фундамент московсько-українського військового союзу проти Речі Посполитої. Крім того, татари, шоковані раптовою зміною балансу сил, ймовірно, на якийсь час вийшли би з війни, щоб розібратися в ситуації. А цього часу мало вистачити для швидкого розгрому польської армії та розгортання військ на півдні проти Криму.

* * *

З відповіддю царя до Богдана Хмельницького приїхав князь Бутурлін. Московський цар Олексій Михайлович дякував за попередження про небезпеку і висловив згоду з порадами українського гетьмана. У Москві після кількох тяжких поразок побоювалися нового зіткнення з поляками. Але тепер видавалася слушна нагода продовжити політику “збирання руських земель” за допомогою тих самих козаків, котрі свого часу воювали на боці Речі Посполитої й попсували чимало крові Московському царству.

Однак поглинути одразу всю Україну – Військо Запорізьке – Росія не могла. Для цього Україна була занадто сильною. Адже вона самотужки вела досить успішну боротьбу проти Речі Посполитої. Османська імперія в 1649 р. уклала із запорожцями договір, де гарантувала козакам свободу мореплавства, торгівлі й промислів в Чорному та Мармуровому морях на 100 років. Це унікальний випадок, оскільки в XVI-XVII століттях могутні султани не укладали подібних договорів з жодною державою!

До того ж у Москві не надто довіряли українській старшині. Там враховували, що козакам не подобалося рабство населення Росії щодо царя, і побоювалися, що у випадку перемоги чи замирення з Польщею вони можуть легко розірвати стосунки з Москвою. Гарантію від такого розвитку подій давало тільки встановлення прямого контролю над українськими землями з боку Москви, розташування там російських військ.

Тому Росія, граючи на складному становищі козаків, не поспішала втрутитися до війни, вичікуючи, поки сторони обопільно послабнуть. Лише на початку 1653 р., коли Богдан Хмельницький попередив про можливість прийняття Україною протекторату з боку османського султана, в Москві заметушилися:

“Но и тут проволочили дело еще почти на год, только летом объявили Хмельницкому о своем решении, а осенью собрали земский собор, чтобы обсудить дело по чину, потом еще подождали, пока гетман потерпел новую неудачу под Жванцем, снова выданный своим союзником – ханом, и только в январе 1654 г. отобрали присягу у казаков”.1

Московський цар погодився надати свій протекторат Українській державі – Війську Запорізькому – на грунті спільного союзу проти Польщі. При цьому офіційно закріплювалося визнання козацьких прав непорушними на віки вічні, оскільки на той історичний момент гетьман Хмельницький “как подданный был менее удобен, чем как негласный союзник: подданного надобно защищать, а союзника можно покинуть по миновении в нем надобности”.2 Це вже згодом, коли Річ Посполита зазнає поразки, і Москва почуватиметься більш упевнено, про події 1654 р. почнуть говорити як про “возз’єднання”.

З свого боку і Україна розглядала цей договір не більше ніж продиктований поточним моментом звичайний військовий союз у формі встановлення протекторату московського царя, що мало свідчити про відсутність будь-якої залежності України від Польщі. Молдавський воєвода Лупул у жовтні 1652 р. так повідомляв польського агента єзуїта Щитницького про плани гетьмана Хмельницького:

“Задум Хмельницького—панувати абсолютно і незалежно, не підлягаючи ніякому монархові, і володіти всією землею, яка починається від Дністра і йде до Дніпра і далі, до московського кордону. А якщо Річ Посполита дуже його притиснула б, хоче податися під протекцію Москвитина,—що є тієї самої релігії”.1

Красномовно свідчать про це і слова самого гетьмана з його листа до запорожців від 26 грудня 1653 р.:

“Оскільки ми не без волі й поради вашої, нашої братії, підняли увесь тягар війни з поляками, тож ми не бажаємо без вашої поради й волі розпочинати таку велику справу, як питання про московську протекцію”.2

Так само розуміли відносини з Москвою і на Січі. Ось відповідь запорожців на лист гетьмана:

“Ми достовірно знаємо, що великодержавний і пресвітлий монарх, самодержець всеросійський, православний цар, прийме охоче і ласкаво нас, як чадолюбний батько своїх синів, що непохитно стоять у тому ж святому православ’ї, під свою міцну протекцію, не вимагаючи від нас жодних данин і платні у свою монаршу скарбницю за винятком нашої вояцької служби… Його царська пресвітла величність усією душею бажає мати нас, Військо Запорізьке, з усім народом українсько-малоросійським у своєму союзі і в протекції монаршій…”3

Як бачимо, спільність православної віри давала козакам додаткове підгрунтя довіряти Москві. Також зважали на ті привілеї та права, що мали в Московському царстві українці Слобожанщини і Донське козацьке військо. Крім того, гетьман Богдан Хмельницький дуже сподівався на те, що наявність спільного ворогу, з котрим неможливий сепаратний мир, додасть надійності стосункам союзників. Під час нестачі хліба в Україні, викликаної у 1648-1649 рр. через відволікання робітників з господарства на війну, саме Росія допомогла уникнути голоду, дозволивши безмитний вивіз хліба та солі. Отже, зрадницької поведінки на кшталт кримського хана гетьман і козаки від московського царя не чекали.

Гетьман і старшина уявляли стосунки з Росією у вигляді двостороннього договору. Ще 1651 р. у розмові з назаретським митрополитом Гавриїлом Хмельницький говорив:

“І в тому всією Малою Руссю, духовного чину світського всяких чинів люди, міщани і козаки, дамо на себе договірного листа… і на тому вчинимо присягу від великого до малого”.4

Так само і генеральний писар Виговський перед своїм посольством до Москви повідомляв Гавриїла, що “він про ті про всі статті почне домовлятися, на яких… їм бути під його государевою високою рукою”.1

Іншими словами, старшина мала намір запропонувати свої умови, на основі котрих бажала вести переговори з російським урядом. У випадку їх прийняття старшина погоджувалася скласти присягу царю.

6 січня 1654 р. у Переяславі з деякими ускладненнями відбулася історична нарада. Українські умови до московського царя полягали в тому, “що він, государ,

- гетьмана Б.Хмельницького і все військо Запорозьке польському королеві не віддасть і за них буде стояти,

- вольностей не порушить,

- хто був шляхтич, козак або міщанин і взагалі в яким будь стані до сього часу і маєтності мав, щоб так був і далі, і щоб великий государ був ласкав—велів видати їм на маєтності свої царські грамоти”.2

Тобто основних умов було три. Перша і головна—Росія мала вступити у війну проти Польщі. Адже шляхта ні за яких умов не визнавала втрати своєї влади над Україною, і лише військовий розгром Польщі гарантував звільнення. Одержання військової допомоги Росії в цій справі було головною метою всієї багаторічної практики дипломатичних відносин Хмельницького з Москвою. Вельми характерно, що всі листи Хмельницького до Москви з обіцянками прийняття підданства російського царя незмінно супроводжувалися проханнями і натяками на бажаність вступу Росії до війни проти поляків. Ще у 1655 р. посол Хмельницького чернець Данило у переговорах з шведами так підкреслював важливість військової допомоги Росії:

“З огляду на те, що козацьке військо мало з її боку велику поміч проти своїх неприятелів—поляків, татарів, молдован, волохів, семигородців і турків, воно цінить свій союз з Москвою, як корисний, і раде б його зберегти”.3

Тому і в Переяславі, і в пізніших переговорах у Москві саме військове питання вважалося першим за значенням.

Друга умова гетьмана полягала в практично сакраментальній формулі “непорушності вільностей українських”. Як справедливо зауважує М.Грушевський, ця формула була випробувана старшиною в столітніх торгах з польським урядом і шляхтою, й за своїм змістом вона була необмеженою—аж до власної державності. У Переяславі старшина під цим виразом явно розуміла всі надбання Визвольної війни: державність, привілеї, політичний і соціальний уклад українського життя.

Згідно третьої умови цар мав визнати й підтвердити всі існуючі станові привілеї та майнові права, котрі склалися в Україні під час Визвольної війни. Свідченням цього ставали б відповідні царські грамоти.

У відповідь на це представник царя князь Бутурлін передав гетьману царську грамоту, і військовий писар її зачитав. Текст цієї історичної грамоти й досі невідомий, але є всі підстави вважати, що росіяни повністю погодилися з українськими умовами. Інакше переяславська угода просто не відбулася б, а Хмельницький з старшиною не погодилися б скласти присягу. Чи не тому ця грамота загадково зникла в московських архівах? Так само не зберігся і зміст присяги, котру складали гетьман, старшина і козаки по “чиновній книзі”, яку привезли російські посли. Загадкова відсутність цих документів уможливила в подальшому фальсифікацію української історії. Російські офіційні історики взагалі будуть твердити про відсутність будь-якої договірної основи подій 1654 р. – мовляв Україна бігла під московську владу (“возз’єднувалася”), і край. Також будуть говорити про відсутність самої Української держави, з котрою Москва могла б укладати якісь угоди. Однак навіть цар Петро І писав у своєму наказі про утворення Малоросійської Колегії в 1722 р.: “…чинить …как определено в помянутых Хмельницкого договорах”.1 Проте відсутність тексту договорів давала Росії можливість у майбутньому не виконувати їх, що вона і робила.

Між тим, у Переяславі гетьман Хмельницький і старшина намагалися гарантувати майбутнє виконання угоди, традиційно надаючи велике значення присязі. Наприклад, коли семигородські посли не привезли присяги з підписом і печаткою князя Ракоці, старшина відмовилася заприсягати договір про спільний союз проти Польщі:

“Князь не може вимагати від нас більше, ніж сам зробив. Ми не хочемо брати ярма на наші шиї! Князь не завоював нас шаблею, як молдаван чи мунтян, ми з доброї волі хочемо мати з ним союз!”2

Цікаво, що російська делегація від імені царя звільнила козаків від минулих присяг під угодами з польським королем, бо останній сам їх не дотримувався. Зокрема, посланці повідомили, що цар “велів прийняти під свою високу руку вас: гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорізьке з городами і землями, як вільних від підданства королеві, через те, що він переступив присягу”.1 Але коли гетьман і старшина почали вимагати, аби російські представники склали присягу за московського царя, то дістали відмову. По-перше, князь Бутурлін просто не ризикнув присягати від імені царя, а по-друге, цар взагалі своїм не присягає. Саме цей момент і викликав спалах незадоволення української старшини, мало не зірвавши затвердження договору. З’ясувалося, що в Москві договір трактували зовсім не так, як у Чигирині. Виявляється, московський цар ставить козаків на один щабель із своїми холопами, котрим він нічого не обіцяє і присяг не складає.

Гетьману коштувало чималих зусиль примусити козаків визнати договір. Він говорив, що зараз Україна не має іншого виходу, що Росія також православної віри, а всі здобутки Визвольної війни зберігаються. Врешті-решт, промови гетьмана зворушили козаків, і вони поклалися на його волю. Крім того, Бутурлін хоча і відмовився присягати за царя, однак на словах роздавав усі можливі обіцянки і гарантії, посилаючись при цьому на того ж таки царя. Свідчення цього ми знаходимо у листі Хмельницького з Чигирина до полковників Тетері і Зарудного від 21 березня 1654 р.:

“Однак пам’ятайте, ваша милість, і самі, як Василь Васильович Бутурлін словом його царської величності нас переконував, що його царська величність не тільки нам права і привілеї, од віку дані, підтвердить і при вільностях наших стародавніх збереже їх, але й паче ще особливі свої всякого чину людям пожалує”.2

Підтвердження визнання російським урядом усіх вимог української сторони знаходимо і в квітневому 1654 р. листі гетьмана до царя, де він висловлює радість з того, що одержав “милостиве твойого царської величності підтвердження прав і вольностей наших…”3 Зрештою, у чолобитній грамоті делегації київського митрополита до царя в липні 1654 р. містилося пряме прохання про підтвердження прав духовенства з посиланням на обіцянки Бутурліна:

“Про се ще перше, в Переяславі боярин твій В.В.Бутурлін повідомив гетьмана й військо Запорозьке й іменем твого цар. величества обіцяв, що в. цар. вел. зволить потвердити права і вільності—не тільки війську Запорізькому, але й усім нам духовним”.4

Так як обіцяв то В.В.Бутурлін іменем в. цар. вел.”1

Однак київський митрополит Сильвестр Косів, як буде показано нижче, складати присягу під угодою з Москвою відмовився попри всі обіцянки. І навіть заборонив це робити своїм прибічникам. Не склали присяги місто Чорнобиль, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, авторитетні серед козацтва полковники Богун і Кропив’янський. Звичайно, можна пояснювати їх дії не відмовою присягати, а їх відсутністю. Адже під час переяславських подій вони стерегли татар на південному прикордонні. Однак вони ж не заприсягнули і після повернення з походу.

Сильна опозиція московській присязі виникла також на Січі. Мовляв, не за те воювали, щоб добровільно надіти на себе нове ярмо замість скинутого. До незадоволених належав і майбутній знаменитий кошовий отаман Іван Сірко. Як свідчить літопис Величка, гетьман Богдан Хмельницький надіслав до Січі перелік усіх наданих царем грамот з підтвердженням давніх і новоздобутих українських прав і вільностей. Але запорожці попросили прислати їм оригінали документів для досконального вивчення. Тільки після цього Січ присягнула.2

Двостороннє порозуміння в Переяславі стало можливим завдяки тому, що російські посли хоча і не складали формальної присяги за царя, однак обіцяли козакам саме те, що ті хотіли почути. Згодом це ж саме закріплювалося в “Березневих статтях”—договорі України з московським урядом, укладеному на зразок минулих договорів з польським королем. Проблема лише в тому, що акредитивні грамоти від гетьмана, українські умови договору, текст Зборівського договору та низка листів, котрі привезла гетьманська делегація до Москви, також загадково зникли. Нам відомі лише їх російські переклади, статті котрих дійшли в зіпсованому вигляді й, очевидно, були переставлені. Однак і при цьому видно, що основна ідея угоди—встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною зберігається державна самостійність.

У формі привілеїв з боку московського царя старшина й козаки одержували згоду на ті свої вимоги, без яких ніяких стосунків з Москвою бути не могло: вільні вибори гетьмана, незалежне судочинство, власні фінанси, невтручання російської адміністрації в українські справи, 60-тисячний склад війська, вільність закордонних зв’язків. Показовим також є той факт, що Москва бажала особистого приїзду гетьмана Богдана Хмельницького, але той не поїхав. Його поява у Москві мала б вигляд, нібито гетьман приїхав “бити чолом” і, таким чином, визнає над собою владу царя. А отже і владу царя над Україною, яку гетьман репрезентував. Богдан Хмельницький же поводився як гідний і незалежний державний володар, формально пояснюючи своє неприбуття станом справ в Україні.

Сам хід історичних подій показує, що гетьман Богдан Хмельницький зовсім не визнавав себе разом із усім козацьким військом холопами московського царя. Воліли йти “з царем православним”, але не “під царя православного”. Тобто ні про яке приєднання чи возз’єднання не йшлося. На відміну від російських і радянських оцінок переяславських подій, у середовищі українських істориків переважала думка про встановлення васальних стосунків між двома окремими державами. Просто гетьман на чітко визначених умовах визнавав над собою протекторат більшого сюзерена—московського царя. Однак при цьому Хмельницький не об’явив війську сутності своїх угод з Москвою, як не об’явив свого часу і Зборівського договору. Адже одне й друге не відповідало бажанням війська і самого гетьмана. А раз так, то Хмельницький не надто тримався за ці угоди, вважаючи їх тимчасовими.

Тому не дивно, що у багатьох документах після договору 1654 р. про Україну мовиться як про незалежну державу. Вона залишила собі всі атрибути держави й дипломатичні союзи з іншими країнами, а Хмельницький продовжував називати себе “єдиновладним самодержцем руським”. Інша річ, що Москва намагалася не закріплювати чітко цей стан справ у діючих україно-російських угодах. Тим не менше, навіть у 1663 р. російський стольник, воєвода стародубський Хлопов ще писав про події в Україні як про події “в Малороссийском государстве”, а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: “родом з Королевства Малороссийского, полка Ниженского”.1 Так само і європейські політики другої половини XVII ст. після переяславських подій продовжували вбачати в Україні окрему державу. Зокрема, австрійський посол у 1657 р. говорив про неї як “славну та войовничу республіку”, французькі урядові кола вважали сенс Переяславської угоди як тимчасовий перепочинок у боротьбі з Польщею, а шведський король прямо писав Богдану Хмельницькому в 1656 р.:

“Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною”.1

Однак Богдан Хмельницький недооцінював справжньої небезпеки з боку російських зазіхань. “Україна,—писав М.Костомаров у своїй “Книзі буття українського народу”,—по простоті своїй ще не знала, що таке цар, а цар московський це все одно, що ідол та мучитель”.

З іншого боку, навесні 1654 р. альтернативи зближенню з Росією справді не було. Україна вкрай потребувала військової допомоги, і Росія виглядала природним союзником. Попереду ще лежала війна з поляками, і як воно там буде ніхто не міг передбачити. У будь-якому разі, на той момент гетьман мав достатньо сил не пустити російську владу до України, тому почувався впевнено.

* * *

На виконання договору навесні 1654 р. Московське царство розпочало спільні з Україною бойові дії проти Польщі. За істотної допомоги козацьких військ наказного гетьмана Івана Золотаренка росіянам вдалося повернути Смоленськ. Надалі було захоплено більшу частину Білорусії й Литви разом із містом Вільно. У 1656 р. цар Олексій Михайлович офіційно прийняв на себе титул “всея Великия, Малыя и Белыя России самодержца Литовского, Волынского и Подольского”, а титул “московського царя” з ужитку виключили.

Раптове піднесення Росії викликало значне занепокоєння в Європі. Перед Богданом Хмельницьким ставили вимогу розірвання союзу з Москвою. Турецький султан і кримський хан у випадку відмови погрожували союзом з Польщею проти України. Обстановка знову загострилася.

Одночасно погіршувалися і стосунки з Росією. Порушення умов договору 1654 р. розпочалися з боку Москви майже одразу. Незадоволення викликала поява в українських містах московських гарнізонів і царських чиновників. До бою з поляками вони не поспішали, але у справи українців активно втручалися. Справжня ворожнеча виникла між союзниками в Білорусії. Москва намагалася привести захоплену козаками Гомельщину до присяги царю, хоча там уже закладався козацький устрій, а саме білоруське населення присягло гетьману (так постали Могильовський і Білоруський полки). Трохи згодом полки, набрані за козацьким принципом з місцевого білоруського й литовського населення, перейдуть на бік Речі Посполитої, не бажаючи приєднання своїх земель до Росії. Перспектива стати холопами їх не влаштовувала.

Під час походу 1655 р. до західноукраїнських земель об’єднаних україно-російських військ гетьман Богдан Хмельницький взагалі уникав здобуття міст, аби у росіян не з’явилася спокуса ставити там своїх воєвод і гарнізони. Зокрема, облога Львова закінчилася рішенням взяти з міста відкуп. Начебто, коли велися переговори, генеральний писар Виговський намовляв львів’ян, щоб ті не піддавалися на пропозицію командувача російськими військами боярина Бутурліна здатися на царське ім’я (тобто визнати владу московського царя).1

Останнім ударом по зносинах держави Хмельницького з Московським царством виявилося досягнення у Вільно в 1656 р. сепаратного миру між росіянами і поляками. Угода гетьмана з московським царем 1654 р. передбачала, що Україна та Росія вестимуть спільну війну проти Польщі й, зрозуміло, не вживатимуть жодного однобічного дипломатичного заходу щодо цієї війни без погодження із союзником. А у Вільно спеціально відряджену українську делегацію росіяни навіть не допустили до переговорів.

Загалом дії Росії легко зрозуміти. Адже Москва розпочинала війну не для допомоги українському народові, а задля приєднання до своєї держави територій України, Білорусі й Литви. На початку 1656 р. Річ Посполита—ще кілька років тому наймогутніша держава Європи—опинилася на межі катастрофи. Проте окрім Росії інтерес до територій Литви й Білорусі виявила Швеція. Восени 1655 р. Литва підписала угоду про об’єднання з нею. З цього моменту остаточний розгром Польщі, без якого поляки ніколи б не визнали звільнення з-під їх влади України, перестав бути вигідним для Москви. Більше того, поляки подали царю Олексію Михайловичу надію на обрання польським королем. Це відкривало перспективу на приєднання Польщі до Росії шляхом особистої унії. І влітку 1656 р., коли поляки були вщент розгромлені шведами, російська армія раптово перейшла в наступ проти останніх у Прибалтиці.

Щоб замиритися з Польщею і притягнути її до союзу проти шведів Москва розрахувалася з нею українськими територіями, на які не припинялися польські напади. Українців, зрозуміло, ніхто ні про що не питав, хоча вирішували долю свого союзника за його спиною. Пізніша російська та радянська історіографія завжди виправдовували зрадницькі кроки Московського царства, пояснюючи їх тогочасними інтересами Росії. А точніше, інтересами поширення влади царя. Українські ж інтереси традиційно не бралися до уваги. Проте варто було б зважати на них, оскільки козацька старшина саме ними керувалася у пошуках союзників та у своєму ставленні до них.

Після Віленського перемир’я гетьман Богдан Хмельницький і козацькі полковники відкрито звинуватили царя в зраді й порушенні Переяславської угоди. У роздратованому листі до царя гетьман порівнював поведінку Москви з поведінкою тих же шведів, з котрими Україна уклала військову конвенцію: “Шведи—люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. Проте цар, уклавши перемир’я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно”.1

Віленське перемир’я розв’язало Хмельницькому руки: союз з Москвою проти Польщі тепер втратив вагу, а більше від Переяславської угоди нічого не залишилося. Адже інтереси України й Росії розійшлися в різні боки. Тому гетьман фактично відмовився виконувати вимоги Москви про припинення бойових дій проти Польщі та початок війни з шведами. Як буде показано нижче, козаки продовжили війну проти поляків разом із шведами. Більше того, вони фактично підтримали претензії князя Ракоці на польську корону, подавши йому військову допомогу, хоча цар Михайло Олексійович також на неї претендував. Така поведінка гетьмана свідчить, що він не визнавав над собою ніякої влади московського протектора. А тим більше не наважився б на подібні самостійні кроки царський холоп.

Обурена Москва відрядила до Хмельницького послів за поясненнями. Перший з них—Климент Ієвлев—нічого у гетьмана не з’ясував. Тоді до Чигирина приїхав окольничий Федір Бутурлін, розмова якого з Хмельницьким мала характер суперечки. Бутурлін дорікав гетьману за самостійну політику і протиставляв йому, “простому чоловікові”, царя—“божого помазаника”. Гетьман у відповідь також “говорив сердито” і закидав цареві “немилосердя”.2 “Не того мне хотелось и не так было тому делу быть”,—сказав одного разу Хмельницький щодо результатів союзу з Московським царством.3

Через рік козацька старшина на чолі з гетьманом Іваном Виговським у своєму циркулярі до європейських урядів так буде пояснювати причини розриву з Москвою:

“Осыпанное обещаниями и обязательствами великого князя московского (тобто царя Олексія Михайловича—авт.), войско наше надеялось, что ввиду общности веры и добровольного нашего присоединения великий князь будет для нас справедлив, благожелателен и милостлив, будет поступать с нами искренне, не злоумышляя против нашей вольности, но приумножая ее еще более, согласно своим обещаниям. Но надежды эти нас обманули. Министры и вельможи московские побудили этого почтеннейшего, благочестивейшего и всемилостливейшего государя к тому, что в первый же год, как только завершились переговоры между Москвою и Польшею, из видов на польскую корону решил он нас подавить и поработить и, заняв нас войною со шведами, хотел тем легче это осуществить…”1

* * *
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30

Схожі:

Використання комп’ютерних мереж у навчальному процесі
Серед країн, які входили до складу срср, лідирують країни Прибалтики: Естонія, Литва та Латвія, які займають відповідно 25, 43 та...

І. В. Діяк Українське відродження чи нова русифікація?
На основі принципів об’єктивності й історизму подається докладний аналіз переслідувань української мови протягом століть та політики...

Вступ
Чотири держави розділили Україну. Східні землі захопила Радянська Росія (створивши маріонетку — Українську Радянську Соціалістичну...

І. В. Діяк Хто захистить наш народ І державу
Зокрема, чому ми так погано живемо? Яка різниця між комуністами України та комуністами інших країн? Де криються причини розвалу срср?...

Університет «Україна» провів профорієнтаційний захід у Маріїнському парку
Заходи, які складали День Університету «Україна», були розраховані на широке коло учасників. Діти І дорослі могли спробувати себе...

9 клас список творів для додаткового читання
Еймі Бендер. «Таємний знак» (сша, 2010, реж. М. Аґрело), Хосе Рівера, Тім Салліван. «Листи до Джульєтти» (сша, 2010, реж. Г. Вінік),...

Рада директорів бібліотек внз міста Києва в Університеті «Україна»
Університеті «Україна» відбулася Рада директорів бібліотек вищих навчальних закладів (внз) м. Києва «Впровадження інноваційних технологій...

Ольга Каленська, студентський медіа-центру Університету «Україна»...
Нотатки з читацької конференції в Університеті «Україна» за книгою Олександра Горобця «Босоніж по битому склу»

Завідувач кафедри сходознавства Університету «Україна», кандидат...
В університеті «україна» звернули увагу на схід – І створили кафедру сходознавства

Університет "україна" проводить "дні відкритих дверей"
Традиційно наприкінці кожного місяця у новому корпусі Університету "Україна" відбувається зустріч професорсько-викладацького складу,...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




l.ocvita.com.ua
Головна сторінка